
21 лютого відзначається Міжнародний день рідної мови. Мова – це більше, ніж слова. Це пам&...
П'ятниця, 21 лютого 2025Ученість — солодкий плід гіркого коріння.
Доклади серця свого до навчання і вуха свої до розумних слів
Вчись не для того, щоб знати більше, а для того, щоб знати краще.
Важлива не кількість знань, а якість їх.
Є тільки одне благо - знання й тільки одне зло - неуцтво.
Єдиний шлях, що веде до знання, - це діяльність.
Бич людини - це уявлюване знання.
Знання - сила.
Знання - знаряддя, а не ціль.
Запам'ятовувати вміє той, хто вміє бути уважним.
Свою історію
Їхні предки іммігрували в Бразилію більше сотні років тому. Багато з них жодного разу не були в Україні, інші відвідали її вперше тільки після розпаду СРСР. Тоді, коли не було інтернету та телефонів, будь-яка згадка про Батьківщину (Україна є для них саме нею) була великою новиною. І вони так чекали цих новин.
Голодомор
Не впевнена, що всі в Україні так шанують день пам’яті жертв Голодомору, як це роблять тут. Вони дійсно знають, що таке «вічна пам’ять» і зберігають її у піснях, церемоніях та традиціях. Вони розуміють, наскільки важливо пам’ятати та шанувати. Для всіх поколінь. Завжди.
Свою мову
Для багатьох з них ми стали першими людьми, народженими в Україні, з якими вони спілкувались (не кажу «українцями», бо й вони є українцями). І спілкувались ці люди неймовірною мовою. Такою красиво-давньою, якою, напевне, говорили українці ще до русифікації. Хотілось слухати вічно, а вони переймались, що говорять недостатньо добре. Але для людей, які народились та виросли в Бразилії, вони говорять ідеально. Краще, ніж багато українців в Україні, які досі вигадують причини, чому не можуть припинити спілкуватись російською.
Свою культуру
Вони мають школу бандуристів з понад 70 учнями і десятками бандур. Ансамблі народного танцю для людей будь-якого віку. Хор і оркестр. Вишивають рушники та сорочки. Малюють писанки. Перекладають книжки про історію України та Голодомор португальською, аби знайомити людей з нашою культурою.
Вони – це українська діаспора міста Куратиба у Бразилії. Їдучи сюди, ми очікували зустріти людей, що виїхали під час повномасштабного вторгнення. Натомість зустріли людей, чиї предки тікали від того ж агресора, тільки понад 130 років тому. І вони є українцями не менше ніж я з вами. А може й більше.
Бо не перейняли повністю нову культуру, нову мову, нове життя в новій країні. А палко та ретельно берегли свою ідентичність та передавали її нащадкам.
Ця поїздка нагадала, що не всі люди, що живуть на території України є українцями. І не всі люди, які не живуть тут, є іноземцями.
Я побачила Україну в Бразилії. Говорила з українцями і вчилась, як треба берегти свою національну ідентичність.
Вчилась бути українкою знову.
Уляна Кащій,
студенткою декілька років працювала в медіагрупі «Академія»,
наразі проходить стажування в Бразилії