***

Мой бесконечный монолог
беззвучен. Кто закат услышит? 
Ночь, истекая кровью, с ног
в забвенье валится. По крыше 
стучит чечетку звездочет.
Чего-то жаль, о чем-то – плачет
впотьмах потерянный сверчок.
Не отвечает милый мальчик.
Молчи… Я монолог – сама
цветами лета разукрашу.
Сафо, твой синий сарафан
испачкан белоснежной сажей.
И на подол легло пятно – 
едва заметное прохожим.
Клубника? Да откуда… Стол
скрывает скатерть. Кожа – тоже
скрывает пластик наших душ.
Морс выпит. Морзе не поможет.
Не отвечает верный муж…
И если всё в деснице божьей, –
куда стекает кровь из вен,
беззвучно вспоротых на крыше?
Мой монолог увидят все,
но ты ни капли не услышишь…

Алина Остафийчук


Незримые фрески

А под вечер летучие мыши
мановением крыл меховых
пролетают фантомом неслышны
среди донок и лесок моих.

Их случайно коснувшись крылами,
вызывают нечаянный звон,
чем-то родственный с колоколами
тех языческих, древних времён.

И восходят незримые фрески 
отдалённых веками дворцов,
и под волн равномерные всплески
воскресают портреты творцов.

Я и сам среди них себя зрю,
поднимаюсь и снова творю!

Анатолий Кибирев


***

Між нами лишився смуток,
Всі спогади линули в прірву.
Все, що сказано було – почуто,
Шукай собі іншу наївну…

Хоч до тебе моє серце прикуто,
Тобі все одно, ти холодний.
Та в пам’яті все, й не забуто,
Крім тебе не потрібен жодний…

Ти й досі не знайдеш щирість? 
Всі поглядом лише крають душу?
Я колись дарувала вірність,
Тепер я страждати мушу…

Я іноді крию бажання 
Побачить хоч здалеку, 
Як ти ідеш.
Згадавши останнє прощання,
Промовлю: «Я зможу без тебе!»
Та все ж…
 
Маргарита Тренкина 
МК ДГМА, гр. 31 ЛП


ПОЛОВЕЦЬКІ БАБИ ІЗЮМА

Гори Меморіал – розп’яття над Ізюмом –
Спокути, Слави, крику Небуття.
Птахи к повітрю там прикуті сумом
Душ, вирваних дочасно із життя.

Беззмінний пломінь, Матір Божа з колосками, 
На схилі – дев’ять половецьких баб –  
Їх хмари оминають скакунами,
Нічні долини – вогниками ваб.

Під ними сходи, у минулі дні ведучі,           
Почесна варта – Половецька рать. 
Їй грає вітер на органі кручі,
Вінки у ніг скорботно шепотять…

Десь поруч – часу ополонка…
В ній Степ обліг Донець-ріку,
І кароока амазонка       
Влучає качку на скачку!..

А позір – наче постріл з лука –      
Майстринь, красунь і танцівниць, 
Та чари – нелегка  наука                    
Русявих степових цариць!.. 

Полями, волею навчених,
Солодше, ніж сиренній спів –       
Жаданих, мужніх наречених,        
Великих київських князів… 

Кремезні кам’яні богині
На сивій кручі Кремінця –                
Сторожа краю, берегині
Степів, свободи і Дінця!

…Тут кажуть, раз на рік буває,  
В квітучі весняні часи –
Гранітний погляд оживає,           
Із брил лунають голоси…

Ігор Шередеко