- Деталі
-
Опубліковано: П'ятниця, 26 березня 2021, 14:08
Місяць тому були закриті телеканали ZIK, «112 Україна» та NewsOne. Це розбурхало громадськість України й стало чудовим приводом для обговорення цього питання в політичному клубі (ПК) ДДМА. У засіданні ПК брали участь студенти спеціальностей «Політологія» і «Комп’ютерні науки», а також викладачі із завідувачкою кафедри «Філософія та соціально-політичні науки», професоркою Євгенією Болотіною, головний редактор Вячеслав Медведєв і журналісти медіа-групи «Академія». Засідання вів доцент Олександр Кваша. Було підняте й обговорене найактуальніше питання: українські ЗМІ – журналістика чи пропаганда? І перш за все необхідно було з’ясувати: що таке свобода слова? Розібратися: закриття цих телеканалів є наступом на свободу слова, чи це необхідність у зв’язку із загрозою національній безпеці і чи не потрібно було це зробити ще раніше. Також – що таке гібридна війна і роль ЗМІ в ній? Що таке пропаганда й контр-пропаганда? Чи може журналістика бути без пропаганди?
Студенти виступали з доповідями, щоб надати ширше уявлення про тему й питання дискусії.
Перша тема була основоположною, студент спеціальності «Політологія» Анатолій Грицина розкрив поняття свобода слова, розповів, як вона регулюється в Україні та в західних країнах.
Основним меседжем Анатолія було те, що свобода слова – це право людини або спільноти людей вільно висловлювати свої ідеї або думки без небезпеки за життя, помсти, цензури, санкцій. Вона розглядається прихильниками лібералізму, як одна з найважливіших громадянських свобод.
В Україні, як і в більшості демократичних країн, є конституція, яка затверджує свободу слова, і на цьому базуються всі законодавчі акти стосовно її регуляції.
Ст. 34 Конституції України стверджує: «Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати й поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб і на свій вибір».
Це ж закріплене в ряді законів України, які регулюють журналістську діяльність.
Також свобода слова виписана в низці міжнародних і українських документів, серед яких Загальна декларація прав людини (ст. 19) і Конвенція про захист прав людини й основних свобод (ст. 10).
В Євросоюзі, наприклад, свобода слова регулюється Хартією основних прав Європейського Союзу (ст. 11). Кожна людина має право на свободу вираження думок. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати й поширювати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади.
Але в законодавстві України є обмеження на висловлювання й дії, які зашкоджують державі або іншим людям. Наприклад, не можна оголошувати публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або до захоплення державної влади, а також розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій.
Не можна висловлювати чи виконувати умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності або образу почуттів громадян у зв'язку з їхніми релігійними переконаннями. Не можна збирати й поширювати конфіденційну інформацію та інше. Усе це є кримінальними злочинами, за якими настає покарання.
Аналогічні свободи й обмеження є в законодавстві демократичних країн.
Учасники заходу у своїй більшості схилялися до того, що в нас є свобода слова, а в деяких випадках навіть занадто.
***
У ході обговорення виникло питання про додержання свободи слова в ЗМІ. На це запитання Олександр Кваша попросив відповісти Вячеслава Медведєва, який зазначив, що обмеження висловлювань більшою мірою залежить від власника ЗМІ, який затверджує редакційну політику, а це може призвести до обмежень свободи слова. Найбільше обмежень відбувається на так званих ток-шоу. Під час їх підготовки формується спеціальний склад спікерів, де більшість набирається з пулу, лояльного до ідеологічних уподобань власника каналу. Також запрошується один спікер із протилежною позицією, як «хлопчик для биття». А під час передачі аргументи спікера з протилежною позицією нещадно критикуються, іноді з некоректними висловами. Фактично всі його меседжі блокуються. Ведучий програми, як правило, не робить зауважень «своїм» спікерам. Фактично, опозиційний спікер не може висловити свою думку, а це є порушенням одного з головних принципів журналістики – а саме балансу думок, і тим самим відбувається обмеження свободи слова. Це відбувалося на каналах, які закрили, і в інших ЗМІ, які підпорядковуються ОПЗЖ.
Друга доповідь – студента групи ПЛ 19-1 Костянтина Чости – дала більш широке уявлення про «інформаційну війну», засоби та методи її ведення. Були також розглянуті інструменти, за допомогою яких вона ведеться.
Одна з особливостей цієї війни – це так зване створення паралельної реальності, тобто поєднання елементів об’єктивної реальності з уявною дійсністю.
До інструментів маніпулювання об’єктивністю відносять:
- Маніпулювання соціологією – у студії проводять опитування аудиторії, але будь-яка мала група не може відобразити настрої всієї України. Також не кожна людина може потрапити в студію телеканалу, щоб узяти участь в опитуванні. Щоб це зробити, потрібно пройти відбір, і найчастіше ці люди голосують так, як їм сказали.
- Маніпулювання темами – саме ті теми, які обговорюють у мас-медіа, набувають широкого розголосу в суспільстві, таким чином формується удавана чи реальна важливість проблеми для розв’язання.
- Маніпулювання порядком – не порядком у студії, а порядком викладання й висвітлення інформації. Наприклад, теми обговорюються в прайм-тайм чи в обідню пору; дискусія відбувається в популярних програмах або в не рейтингових передачах, підсилена ілюстрованим матеріалом чи питанням; презентується сильними чи слабкими спікерами; різке переривання на рекламу, що послаблює пристрасті під час обговорення й не дає деяким ораторам завершити свою думку.
- Маніпулювання гостями – підбір таких експертів чи лідерів думок, які апріорі викликають симпатію або антипатію публіки; це дає змогу закласти в розум людей певне ставлення до подій, явищ, людей.
- Маніпулювання часом – можливість долучитися до обговорення, поставити запитання, говорити довше, ніж інші спікери, без переривань, як наслідок – певна тема або людина отримує більш сприятливий контекст інформації, що вона висвітлює.
Інформаційна війна поділяється на три етапи, на підтримку кожного з яких виділяються специфічні методи медіа-впливу.
***
Перший етап. На ньому потужні та добре профінансовані закордонні медіа формують громадську думку, вигідну для країни потенційного агресора. Застосовують медіа-віруси – це інформаційні носії, що мають у прихованому вигляді завуальовані ідеї та повідомлення. Їхня мета – дослідження середовища, випробовування певних ідей і потенційного ефекту їхнього застосування.
Наприклад, у нашій країні є велика група телеграм-каналів, які належать офісу Президента, і там видають якусь «інсайдерську інформацію», потім розносять її в медіа та відслідковують реакцію суспільства, і вже потім, спираючись на неї, влада ухвалює рішення, що робити.
***
На другому етапі поширення медіа-вірусів і фейків забезпечує атмосфера бездуховності, накручування конфліктних ситуацій; провокування національних, соціальних, релігійних та політичних зіткнень.
Фейк – шахрайство, повністю або частково вигадана інформація, спеціально спотворена новина, подія чи журналістський матеріал, який містить неправдиву або перекручену інформацію, що дискредитує, дискримінує певну людину чи групу осіб в очах аудиторії.
Головна мета фейків – посіяти сумніви й переконати суспільство в правдивості поданої інформації.
***
На третьому етапі відбувається інформаційна підтримка, визнання та виправдання військових дій, створення для країни-агресора образу визволителя, подальша дискредитація керівництва країни, що захищається, та її військових сил.
Отже, інформаційні війни поєднують використання військових сил і невоєнних методів впливу. Серед невоєнних методів найбільш ефективним є ЗМІ, які спроможні формувати псевдореальність, що у свідомості споживачів інформації сприймається як об’єктивна дійсність.
У процесі дискурсу виник ряд запитань, на які відповів Вячеслав Медведєв.
Чи програЄ Україна інформаційну війну? Під час бесіди учасники схилялися до висновку, що Україна програла інформаційну війну.
На думку Вячеслава Медведєва, ми ще не програли інформаційну війну. Чому? Тому що програш у інформаційній війні передбачає збільшення прибічників «русского мира». А насправді кремлівська пропаганда через ЗМІ й слухи зайшла в мізки деяким громадянам, що сприяло їхній підтримці при анексії Криму й розв’язуванні війни на Донбасі. Але надалі почалась жорстка протидія «сепаратистам» від патріотичних громадян. На сьогодні встановилася крихка рівновага. Адже не можна підтвердити те, що кількість проросійських громадян збільшується. У частини жителів Донбасу навіть спадає з очей імла ідей «русского мира». На сьогодні збільшується кількість учасників програми СБУ «На тебе чекають вдома». Що це за Програма? Учасниками Програми є бойовики ОРДЛО, які розчарувалися в російській пропаганді, розкаялися в скоєному злочині й стали на шлях виправлення. Якщо на їхніх руках «немає крові», то суд урахує чистосердечне каяття й присудить, як правило, умовне покарання. І таких колишніх бойовиків на сьогодні налічуються вже сотні.
Виникло також запитання про деякі аспекти методики інформаційних війн. На жаль, підготовка російських журналістів не зазнала демократичних змін. Тільки в РФ на факультетах журналістики є дисципліна «Пропаганда, контрпропаганда й агітація». Підготовка українських журналістів не передбачає вивчення пропагандистських дисциплін. Адже потрібна не пропаганда, а правда. Навіть так звана «джинса» (замовні матеріали) серед більшості журналістів сприймається негативно. Вячеслав Медведєв доповнив Костянтина Чосту, що на сьогодні російським ворогом удосконалюються методи маніпуляції і подача фейків. В елементарні фейки про «распятого мальчика», «изнасилованную старушку» й аналогічні вже ніхто не повірить. Зараз на озброєння Московії взяті навіть так звані «журналістські розслідування». Усі добре пам’ятають розслідування телеканалу «Наші гроші». Як з’ясувалося, брехливі розслідування про Свинарчуків і про нібито розкрадання грошей, які надаються ЗСУ, у так званому журналістському розслідуванні «Армія, друзі, бабки» завдали великої шкоди Україні. У більш ніж 50 кримінальних справах, у яких звинувачували Петра Порошенка, ДБР так і не спромоглася довести його нібито злочинні наміри.
На зараз створюються безліч інтернет-ресурсів для розповсюдження російської брехні й пропаганди. Брехня «пролазить» навіть на перевірені канали інформації. Редакція надала кафедрі для використання в навчальному процесі списки сайтів-сміттярок і аналіз достовірності інформації на теле-, радіоканалах.
Ще під час бесіди виникло запитання про канали надання інформації в окуповану частину Донбасу. Вячеслав Медведєв розповів про тале-, радіостанції і про роботу багатьох волонтерів і військових, які несуть радіохвилі правди на окуповану територію.
Також головний редактор порадив усім перевіряти надійність інформаційних ресурсів через сайт «Детектор-медіа».
Наприкінці Костянтином Чостою була проведена цікава вікторина на знання власників телеканалів. Студенти показали добру обізнаність у цій сфері.
На підбитті підсумків засідання політичного клубу його голова Олександр Кваша порадив студентам перевіряти інформацію, яку їм надають. І слідкувати за тим, що вони публікують про себе. Також Олександр Кваша наголосив, що мета політичного клубу була досягнута і всі прояви інформаційної війни розглянуті.
Зі слів студентів, засідання було цікавим та пізнавальним, на жаль, дискутували лише студенти спеціальності «Політологія», та я думаю, що проведення таких засідань частіше змінить цю ситуацію.
Анатолій Грицина
Закони України, які регулюють журналістську діяльність і свободу слова
Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» (1993). Закон України «Про інформаційні агентства» (1995). Закон України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» (1997). Закон України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» (1997). Закон України «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення» (2005). Закон України «Про телебачення і радіомовлення» (1993, 2006).
