- Деталі
-
Опубліковано: Неділя, 01 жовтня 2023, 13:00
Не дивина зараз. Нещодавно я зустріла його в міжміській маршрутці. Ми їхали поруч і я стала свідком незручної ситуації, яка відбулася між чоловіком за кермом і чоловіком у військовій формі.
У цій публікації я називатиму цього молодого чоловіка у військовій формі «хлопцем».
Водій почав збирати гроші за проїзд, коли з'ясувалося, що хлопець забронював напередодні місце і мав їхати безкоштовно, як учасник бойових дій.
Але у водія була інша інформація. У його папірці було чітко відзначено, що два учасники бойових дій в автобусі вже є, а цим хлопцем заброньована поїздка в зовсім інший час.
У салоні авто – напруга, і хлопець ввічливо запитує, чому так сталося, адже він бронював поїздку саме на цей час.
Водій пропонує з'ясовувати це з оператором і голосно запитує: «Будемо виходити чи платити?».
У цей момент я відчула, як в мені все стискається.
Хлопець спокійно сказав, що він їхатиме.
Дістав гроші і заплатив за проїзд чималу суму.
А потім він подзвонив оператору і попросив прослухати запис дзвінків. Сказав точний час, коли телефонував, і пояснив ситуацію.
Я чула цю розмову, бо сиділа поруч. І я була вражена тим, ЯК він розмовляв. Жодного натяку на претензію, ніякої агресії. Намір прояснити ситуацію, але готовність прийняти її будь-якою.
Я дивилась на нього – спокійного, ввічливого, вдячного. Ні краплі наглості, жодних вимог і жорсткості.
Я відчувала, як моє серце заповнює щось дуже тепле і людяне. Хоч остання характеристика і не є показником нас, як біологічного виду.
Згодом з'ясувалося, що оператор помилився. Перед хлопцем вибачилися, але повернення грошей залишилося під питанням і мало бути з'ясовано з керівництвом.
Через деякий час йому зателефонували. Не знаю, хто це був. Можливо, його командир або побратим. Розмовляли про якісь документи з їхньої бригади.
З цієї розмови я остаточно зрозуміла: цей хлопець дійсно воював.
І в цей момент відбулося щось важливе.
По-перше, я дістала гроші, щоб попросити цього хлопця взяти їх.
По-друге, у цей момент водій обернувся і сказав дещо (про це далі).
По-третє...
Я згадала, як мій брат говорив мені більш як рік тому: «Ти хвилюєшся за мене, хочеш, щоб я був у безпеці, а про інших ти думаєш? Тут є молоді хлопці, які ще зовсім життя не бачили».
У цю мить у маршрутці я раптом згадала ті гарячі молитви, у яких я зверталася до Бога, і просила за УСІХ, хто на фронті. У той момент у моєму серці не було меж. Усі Вони були в ньому – огорнуті глибокою любов'ю, вдячністю і наміром вберегти. Таким дивовижним і таким забутим почуттям.
Можливо, намір вберегти не завжди є правильним. Але правильним є те, що ми значно більші, ніж думаємо про себе. Що ми не обмежуємося лише своїм его.
Хлопець у військовій формі раптом нагадав мені все це. Цей хлопець, імені якого я не знаю, увійшов у моє серце, і нагадав про важливе.
Доки ми хвилюємося суто про себе, доки дбаємо лише про «своїх» близьких, «інші» лишаються химерними та абстрактними. Ми можемо наділити їх будь-якими якостями у своїй уяві. Десь там, на фронті, вони нам чужі і ніяк не торкають наше серце. І серце спить.
Не всі хочуть, щоб серце було пробудженим. Бо тоді воно буде здатне відчувати біль.
Але не відчувати – значить не жити. Серце, що не відчуває, не знає ні болю, ні любові, ні радості.
Іноді «випадкові» Зустрічі та ситуації пробуджують усвідомлення, що вони не «чужі». Вони – близькі. Іноді – у самому серці. Живому. Чистому. Люблячому. А про тих, хто в серці, хочеться потурбуватися якнайкраще. Хочеться допомогти зберегти і їхнє серце. І для цього нічого не шкода.
Та де саме вони будуть – у серці чи на периферії свідомості – залежить не від випадку, не від ситуації. А лише від нашого власного вибору.
Р.S. А водій обернувся і сказав: «Подзвонив оператор, вони помилилися, візьміть гроші».
Ця історія не про гроші. Хоч і про них також.
Ця історія багато про що. А про що вона саме для вас – відчуйте та усвідомте самі.
Світлана Німак (Калиниченко),
кореспондентка медіагрупи «Академія»,
випускниця ДДМА 2006 року,
переможниця конкурсу молодих журналістів газети «Східний проєкт»
