- Деталі
-
Опубліковано: Середа, 08 січня 2025, 14:06
8 січня 1935 року в селі Біївці Лубенського району на Полтавщині народився поет, один із найяскравіших представників шістдесятництва, Василь Симоненко.
Виростав без батька. За словами Олеся Гончара, «його дитинство чуло ридання матерів, що божеволіли від горя на фронтових похоронках, воно брело за ним скородити повоєнні поля, тяжко добувати хліб насущний. Скупе на ласку було, мінами й снарядами бавилося його дитинство, коли від запізнілих вибухів десь біля степового вогнища ставали інвалідами діти – ці найбезневинніші жертви війни».
Після закінчення сільської школи Симоненко вступає на факультет журналістики Київського державного університету імені Шевченка. Після отримання диплома працює в редакціях газет «Молодь Черкащини», «Черкаська правда», «Робітнича газета». Якраз на цей час припадає початок «відлиги», а за тим і пожвавлення культурного та громадського життя.
Навесні 1960 року в Києві було засновано Клуб творчої молоді, учасниками якого були Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк та інші. Василь Симоненко також брав участь у роботі клубу, багато їздив по Україні, виступав на літературних творчих вечорах та диспутах.
Саме з ініціативи Клубу розпочався пошук місць масового захоронення жертв сталінських репресій. Василь Симоненко з колегами долучився до збору свідчень про трагедію, особисто об’їздив околиці Києва, шукаючи свідків. Тоді вперше було відкрито місця таємних масових поховань на Лук’янівському та Васильківському кладовищах, у Київських лісах.
Величезне враження на Симоненка справив випадок, коли на галявині Биківнянського лісу він побачив хлопчаків, які грали у футбол. За м’яча їм слугував... череп із діркою в потилиці. Ще два черепи позначали лінію воріт... Про це згадував у своєму щоденнику Лесь Танюк, який з Аллою Горською та Симоненком теж приїхав до Биківні. Після цього Василь разом із іншими членами Клубу складає і надсилає до Київської міської ради Меморандум із вимогою оприлюднити місця масових поховань і перетворити їх у національні місця скорботи та пам’яті. Такого зухвальства система простити не змогла – за Симоненком встановлюється нагляд.
Писати вірші Василь Симоненко почав ще в студентські роки, однак довго тримав їх у шухляді. Фактично, улюбленцем молоді він став у 1962 році (за півтора роки до смерті) після виходу першої збірки віршів «Тиша і грім». Він не дожив три тижні до свого 29-ліття.
Його поезії, які допускалися до друку, коригувалися, «приводилися до норми». Не так давно стало відомо, що «офіційні» рядки відомої поезії «Любове грізна! Світла моя муко! Комуністична радосте моя!» в авторському варіанті звучали по-іншому: «Любове світла! Чорна моя муко! І радосте безрадісна моя!». І це не єдиний випадок цензорської «допомоги».
Показовим є і випадок, про який згадує Євген Сверстюк. Під час творчої зустрічі в Черкаському педінституті на сцену надійшла записка: «Яку це Ви самостійну Україну маєте на увазі, коли пишете: «Хай мовчать Америки й Росії...», «Маю я святе синівське право з матір’ю побуть на самоті». Василь спокійно i наче недбало прочитав цю записку й сказав: «У мене Україна одна. Якщо автор запитання знає другу – хай скаже. Будемо вибирати». «Йому платили чистою монетою за ту повноту щирості, яка була, по суті, недозволеною відвертістю в ритуалі маскараду й узвичаєного фальшу», – констатує Сверстюк.
Біля батьківської хати
Улітку 1962 року Симоненка заарештовують. «На залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула банальна суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня прилавка відмовилася продати Василеві коробку цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє чергових міліціонерів і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого лихого, Василь пред’явив редакційне посвідчення», – так описує події колега Симоненка, журналіст Олекса Мусієнко.
Наступного дня «обробленого» Симоненка колеги розшукали в камері затримання лінійного відділення міліції аж у містечку Сміла, що за 30 кілометрів від обласного центру. У машині Василь показував синці, розповідав, як його били, скаржився, що «ніби щось обірвалось усередині». Саме після цієї «зустрічі з владою» в Симоненка починаються проблеми з нирками, що й стали причиною смерті. Завзятих «охоронців порядку», звісно, ніхто не шукав.
«Зі смертю поета пробуджувалася національна свідомість багатьох сучасників. Парадоксально, але Симоненкова смерть народжувала віру в завтрашнє України», – говорить Євген Сверстюк. Під час похорону до рук друзів поета потрапляють його щоденники й архів. Там же опиняється і чи не єдиний запис віршів Симоненка в авторському виконанні, зроблений Іваном Світличним в останній приїзд поета до Києва. Згодом Петро Засенко їде до мами Симоненка і переписує неопубліковані вірші, які включає до збірки вибраних поезій 1967 року, яка так і не побачила світ. Після цього Симоненко в Україні не видаватиметься 15 років, а до інших поетів одразу ж після смерті першими приходять «літературознавці в погонах», які перевіряють рукописи і вилучають звідти все сумнівне.
1965-го року в Мюнхені у журналі «Сучасність» виходять поезії Симоненка разом із фрагментами його щоденника під назвою «Окрайці думок», а також його збірочка «Берег чекань». Ця невеличка книжечка мала ефект бомби: Симоненка переписували, цитували, про нього говорили по радіо, писали в пресі. «Ми настільки були враженими силою його віршів, що назвали видавництво «Смолоскип» імені Василя Симоненка. Ми не підозрювали, що в Україні можлива така творчість», – згадує директор видавництва Осип Зінкевич.
Система миттєво відреагувала на розголос, який отримала поезія і думки Симоненка за кордоном. У газеті «Радянська Україна» з’являється «покаянний» лист мами Симоненка. «Ой, які недобрі люди... Та там же моїх слів лише третина. Решту подописували, – жалілася вона потім Петрові Засенку. – Соромно перед Васею. Він на несправедливість страшно обурювався. Вночі проснуся та й розказую йому про все... А потім увімкну приймача, послухаю його голос аж із Америки – часто передають – та так, наче набалакаюся із ним...».
У 1965 році Симоненка висунули на Шевченківську премію. Однак, тоді, ще задовго до оголошення результатів за словами Малишка, ця премія уже «лежала в кишені орденоносця і орденопросця Бажана». Симоненко отримав Шевченківську лише через 30 років, уже в Незалежній Україні. Посмертно.
За матеріалами Українського інституту національної пам’яті
Можна (1956)
Можна вірить другові чи милій,
Марить наяву чи уві сні,
Білизну червневих ніжних лілій
Заплітать букетами в пісні.
Можна жить, а можна існувати,
Можна думать – можна повторять.
Та не можуть душу зігрівати
Ті, що не палають, не горять!
Люди всі по-своєму уперті:
Народившись, помирає кожна,
А живуть століття після смерті
Ті, що роблять те, чого «не можна».
Моя мова (1959)
Все в тобі з’єдналося, злилося –
Як і поміститися в одній! –
Шепіт зачарований колосся,
Поклик із катами на двобій.
Ти даєш поету дужі крила,
Що підносять правду в вишину,
Вченому ти лагідно відкрила
Мудрості людської глибину.
І тобі рости й не в’януть зроду,
Квітувать в поемах і віршах,
Бо в тобі – великого народу
Ніжна і замріяна душа.
Україно, п’ю твої зіниці (1961)
Україно, п’ю твої зіниці
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.
Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік.
Ради тебе перли в душі сію,
Ради тебе мислю і творю –
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю!
Одійдіте, недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір’ю побуть на самоті.
Рідко, нене, згадую про тебе,
Дні занадто куці та малі,
Ще не всі чорти втекли на небо,
Ходить їх до біса по землі.
Бачиш: з ними щогодини б’юся,
Чуєш – битви споконвічний грюк!
Як же я без друзів обійдуся,
Без лобів їх, без очей і рук?
Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи – все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.
Баба Онися (1961)
У баби Онисі було три сини.
У баби Онисі синів нема.
На кожній її волосині
морозом тріщить зима.
Я горя на світі застав багато.
Страшнішого ж горя нема,
ніж те, коли старість мати
в домівці стрічає сама.
Немає такої біди і муки,
ніж сумно з-під сивих брів
дивитись щодня, як внуки
ростуть без своїх батьків.
За те, що ми в космос знялися,
що нині здорові й живі,
я пам’ятник бабі Онисі
воздвиг би на площі в Москві.
Щоб знали майбутні предтечі
в щасливій і гордій добі:
їх горе на утлії плечі
Онися взяла собі.
Щоб подвиг її над землею
у бронзі дзвенів віки,
щоб всі, ідучи повз неї,
знімали в пошані шапки.
Крик XX віку (1962)
У небі тішились хмари,
У небі сонце пливло,
Під небом кривавіли чвари
І лютувало зло.
Земля, вагітна скорботою
(Горе їй груди тне),
Над кривдою і підлотою
Народила мене.
Народила, немов надію,
Колисала ночами без сну:
– Може, від тебе помолодію,
Може, побачу весну…
Може, твій струм і атом
Вгамують нестерпний біль, –
Голосила над віком двадцятим
Найгеніальніша з породіль.
Голосила велика мати,
Благала, кричала мені,
Щоб став я жорстоким катом
Недоумства, підлоти й брехні.
І стою у злобі по коліна
З серцем, повним ганьби й проклять,
Божевільні каліки й руїни
У зіницях моїх миготять.
Що залишу майбутньому дневі,
Чим ділитися буду з ним?
Вибухають бомби водневі
На обпеченім лобі моїм!
А люди забавляються, мов діти,
Катам співають гімни холуї,
І генерали мріють посадити
На всій планеті атомні гаї.
Ридаю і кричу, гилю себе у груди,
Волосся патраю з сідої голови:
Що можу я, коли дрімають люди?
Що можу я, коли заснули ви?
Найогидніші очі порожні (1962)
Найогидніші очі порожні,
Найгрізніше мовчить гроза,
Найнікчемніші дурні вельможні,
Найпідліша брехлива сльоза.
Найпрекрасніша мати щаслива,
Найсолодші кохані вуста,
Найчистіша душа незрадлива,
Найскладніша людина проста.
Але правди в брехні не розмішуй,
Не ганьби все підряд без пуття,
Бо на світі той наймудріший,
Хто найдужче любить життя.
Чари ночі (1961)
Лягла на всьому вечірня втома.
Палає місто, мов дивний храм.
І розтинають ніч невагому
Квадратні очі віконних рам.
Ці чари ночі такі знайомі
– Усі підвладні, покірні вам.
О, скільки вікон у кожнім домі!
А там, за ними, – ідилій, драм!
Там заплітають життя тенета,
Там люди б’ються з останніх сил,
Там так знадливо звучать монети
І рве легені отруйний пил.
Там гинуть вчені, митці, поети
Але… й виходять вони звідтіль.